Переселенка з Макіївки Анна Ярова в ніч на 16 липня під час масованої атаки безпілотниками на Вінницю отримала опіки 40% шкіри. Її госпіталізували у тяжкому стані до Центру термічної травми та пластичної хірургії обласної лікарні імені Пирогова.
«Я налаштовувала себе: раз я залишилася жива, значить, для чогось я залишилася жива. Треба йти вперед. Звичайно, важко. Дуже важко було фізично весь цей біль винести», — згадує вона.
У 2014 році, коли в Макіївці стало небезпечно, Анна з чоловіком спочатку вивезли дітей до його батьків у село у Волноваському районі. Сама вона ще залишалася в місті через роботу, згодом чоловік вивіз і її, а сам опинився у Покровську. Родина жила так до 2017 року. Коли Анна завагітніла третьою дитиною, вони орендували будинок у Покровську й прожили там кілька років — поки старші діти не закінчили школу. У 2021 році повернулися до села, де чоловік займався пасікою, але вже наступного лютого знову виїхали. «Ми прокидаємося, і кажуть: “Війна почалась”. На наступний день ми вже були у Вінниці», — розповідає Анна. У місті навчалася її племінниця в Донецькому національному університеті; разом із її батьками туди приїхала й родина Анни. Відтоді вона живе у Вінниці.
За Макіївкою вона сумує: згадує велике місто, звичні маршрути й близькість до Донецька. «Але я б лише за однієї умови туди повернулася — якби все було як раніше. Але “як раніше” вже не буде», — каже Анна. Після 2014 року, за її словами, змінилися і життя міста, і люди довкола. У Макіївці досі залишається її мама: вона повністю втратила зір, а після смерті чоловіка живе сама, допомагають сусіди. Анна пропонує знайти перевізника й організувати дорогу. «Кажу: “Ну, кинь усе, приїдь. Я знайду перевізника, він тебе перевезе. Ти не залишишся сама, до лікарні буде з ким сходити, і приготувати тобі буде кому”». Мама відмовляється. За словами Анни, вона й далі підтримує Росію — навіть після того, як донька постраждала від російського удару. «Я теж звідти, але мені тут подобається більше. Я не хочу ані в Росію, нікуди, ані за кордон».
Лікування, робота й те, що більше не відкладає
Після вибуху почалася пожежа. У лікарні Анна намагалася підтримувати себе: у палаті лежала жінка, яка постраждала під час тієї ж атаки, і навіть тоді вони знаходили приводи для жартів. У телефоні вона досі зберігає фотографію: лежить, забинтована до пояса, й усміхається. Повернення до роботи й поїздок не означає, що пережите більше не болить. З’явилися панічні атаки, яких раніше не було: якось застрягла в ліфті, обстеження МРТ після поранення змогла зробити лише під наркозом, тривога наздоганяє навіть у тролейбусі, коли зачиняються двері. «Думаю: “А раптом зараз кудись прилетить, а ти в тролейбусі й не зможеш нікуди вийти?” Я намагаюся себе подумки заспокоїти, починаю дихати, думати про щось інше. Але в мене не виходить це контролювати». Близькі радили звернутися до психолога. Поруч син Богдан, який займається хокеєм і каже: «Мамо, я тебе ніколи не залишу».
Після поранення Анна інакше ставиться до планів і виховання дев’ятирічного сина. Старші доньки іноді дорікають, що молодшому вона забагато дозволяє. «Я не знаю, як у нього життя складеться. Ми живемо в такий час: раптом мене завтра не буде. Тому, якщо в мене є можливість йому щось дозволити, я дозволяю». Вона підтримує встановлення міської ялинки: «Я можу і не зустрічати той Новий рік, можу вдома ялинку не наряджати. Але діти цього хочуть». Восени на день народження зібрала рідних і друзів у кафе, замовила професійний макіяж для себе та доньок, організувала фотосесію. «Я після того, як постраждала, багато чого переосмислила. І зараз почала жити, можна сказати, по-іншому. Я ставлю себе в пріоритет. Стараюся робити те, про що колись мріяла». «Я хочу жити. Я хочу зробити те, чого ніколи не робила». Восени донька виїхала до Німеччини, навесні Анна з Богданом поїхала до неї — це була її перша закордонна подорож.
До 2014 року вона працювала продавчинею. У Вінниці спочатку залишалася вдома з молодшим сином; чоловік живе в Запорізькій області, займається пасікою й періодично приїжджає. Коли Богдан закінчив перший клас, Анна влаштувалася укладальницею-пакувальницею, пропрацювала декілька місяців — потім сталася атака. Через центр зайнятості отримала два направлення й через біль у колінах обрала сидячу роботу швачки з восьмої до четвертої. «Думаю: “Гаразд, піду швачкою”. Мені сподобалося. Я ніколи цього не вміла робити, але навчилася. І зараз це роблю». Права рука працює гірше, руки німіють; через це вона відмовилася від професій у сфері краси, які пропонували для перенавчання. Удома вишиває, працює з бісером, почала макраме. Про програму «Неопалимі» дізналася в реабілітаційному відділенні лікарні імені Пирогова: фахівці порадили звернутися. Восени надіслала повідомлення й фотографії; тоді сказали почекати кілька місяців. «Потім зателефонували, я фотографії відіслала — і ходжу на лікування. Якраз поруч із будинком клініка. Дуже зручно». За програмою допомогу надають, коли людина вже не потребує невідкладного лікування, але відновлюється після травми. Команда два роки працювала над Національним консенсусом лікування посткомбатних опіків та рубців і називає його першим у світі документом такого типу. Програма співпрацює з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, Міністерством охорони здоров’я, Військово-морськими силами та Міністерством у справах ветеранів. «Я хочу жити, я хочу бачити багато всього, хочу помандрувати. Просто ходити цілий день у новому місті, де я ніколи не була».
За даними «Неопалимих», понад 500 пацієнтів уже отримали або продовжують отримувати допомогу, до програми долучилися 32 партнерські клініки в 17 областях, а загальна вартість обладнання перевищує 3 мільйони євро.
